Люди, якими пишається громада

Йоффе Абрам Федорович (29 (17).10.1880-14.10.1960) – фізик, організатор науки, член-кореспондент РАН (1918; від 1925 – АН СРСР), академік РАН (1920). Віце-президент АН СРСР (1926–29 та 1942–45). Член ВАСГНІЛ (1956). Герой Соціалістичної Праці (1955). Член-кореспондент Геттінгенської (1924) та Берлінської (1928) академій наук, Американської академії наук та мистецтв у Бостоні (1958), почесний доктор Каліфорнійського університету (1928, США), Сорбонни (1945), почесний член Французького, Британського, Китайського фізичних товариств. Народився в м. Ромни. Закінчив Роменське реальне училище. 1897–1902рр – навчався в Петербурзькому технологічному інституті. 1902-06рр – працював у лабораторії німецького фізика В.-К.Рентгена в Мюнхені (Німеччина), де у 1905 році отримав ступінь доктора філософії.

У 1913 році захистив магістерську, а 1915 – докторську дисертації, обраний професором кафедри загальної фізики.

За його участі було створено фізико-технічне відділення у Рентгенологічному та радіологічному інституті (1918), фізико-механічний факультет у Політехнічному інституті (1919), Фізико-технічний інститут (1921), Фізико-агрономічний інститут (1932). Він ініціював створення фізико-технічних інститутів у багатьох промислових центрах СРСР, зокрема у Харкові та Дніпропетровську.

Під час Другої світової війни 1939–1945 працював у Казані (нині столиця Татарстану), очолював Військово-морську та Військово-інженерну комісії. В ході повоєнної кампанії проти так званих космополітів (див. Кампанія боротьби з "космополітизмом" 1949–1953) був звільнений з посади директора Фізико-технічного інституту. 1952-55рр очолював Лабораторію напівпровідників АН СРСР, а від 1955 – Інститут напівпровідників АН СРСР.

Його основні наукові досягнення пов'язані з вивченням електричних, фотоелектричних та механічних властивостей кристалів. Він був одним з перших, хто почав досліджувати напівпровідники. Висунув гіпотезу про те, що напівпровідники можуть забезпечити ефективне трансформування енергії випромінювання в електричну енергію (за цим принципом працюють так звані сонячні батареї). Його учнями були такі всесвітньо відомі фізики, як: П.Капіца, І.Курчатов, О.Александров, Ю.Харитон та ін.

Лауреат Держ. премії СРСР (1942), Ленінської премії (1961, посмертно).

Василь Володимирович Коршак (27 грудня 1908 [9 січня 1909], село Високе Борзнянського району Чернігівської області – 14 червня 1988) – хімік, доктор хімічних наук (1941), академік АН СРСР (1976), лауреат Державної премії СРСР (1949, 1951), Ленінської премії (1986).

Народився 27 грудня 1908 року. Батько Володимир Федотович Коршак був залізничним майстром, начальником колії. Мати – Тетяна Яківна Коршак (Шведова). Василь був старшим із чотирьох дітей у сім'ї, у нього був брат Анатолій та дві сестри – Людмила та Зінаїда.

У 1926 році закінчив професійно-технічну школу у м. Ромни. І почав працювати теслярем на станції Ромни Південної залізниці. У 1931 році закінчив хіміко-технологічний інститут ім. Д. І. Менделєєва за фахом інженер-технолог, потім продовжив у ньому роботу.

У 1932 році одружився з Зоєю Олексіївною Миролюбовою. У 1935 році у них народився син Володимир (помер у 1942 році в евакуації від запалення легень), у 1937 році син Юрій, у 1944 році – дочка, і в 1952 році син, якого також назвали Володимиром.

З 1931 по 1935 рік був аспірантом та асистентом кафедри органічної хімії МХТІ ім. Д. І. Менделєєва. Потім з 1935 по 1938 був докторантом Інституту органічної хімії АН СРСР і одночасно доцентом кафедри органічної хімії МХТІ ім. Д, І. Менделєєва. У 1938 році організував в Інституті органічної хімії Академії наук СРСР лабораторію високомолекулярних сполук, якою керував до 1988 року. З 1938 до 1953 року був завідувачем кафедри органічного синтезу  хіміко-технологічного інституту ім. Д. І. Менделєєва.

З 1942 року – доктор хімічних наук. З 1948 по 1954 рік обіймав посаду заступника директора Інституту органічної хімії АН СРСР. З 1951 по 1972 був головним редактором журналу «Успіхи хімії». 23 жовтня 1953 був обраний членом-кореспондентом Академії наук СРСР за спеціальністю « хімія високомолекулярних сполук».

З 1954 по 1963 рік обіймав посаду заступника директора Інституту елементоорганічних сполук АН СРСР. З 1958 до 1988 рік був завідувачем кафедри технології пластичних мас  хіміко-технологічного інституту ім. Д. І. Менделєєва. З 1973 по 1988 рік був головним редактором журналу « Високомолекулярні з'єднання». 23 грудня 1976 був обраний академіком за спеціальністю «високомолекулярні з'єднання».

Помер 14 червня 1988 року.

Його наукові праці стосуються хімії полімерів. Він визначив основні закономірності процесу поліконденсації, відкрив неврівноважену поліконденсацію та інші реакції, які ведуть до синтезу полімерів. Зі своїми співробітниками синтезував велику кількість нових полімерів, зокрема відкрив третю алотропічну форму вуглецю – карбін (1961). Під його керівництвом розроблена технологія виробництва синтетичних волокон анід і лавсан.

Вперше в СРСР синтезував (спільно з С. Р. Рафіковим) волокноутворюючі поліаміди. Зробив великий внесок у вивчення залежності властивостей полімерів від будови ланцюга макромолекули.

Він автор понад 30 монографій, 1500 статей, кількох сотень авторських свідоцтв, майже 100 зарубіжних патентів. Підготував 35 докторів і більше 20 кандидатів наук. Почесний іноземний член академій наук Фінляндії (з 1984 р.) та Німецької Демократичної Республіки (з 1979 р.).

За наукові дослідження в галузі високомолекулярних сполук, викладені в 1947-1948 роках у статтях «До питання про утворення тривимірних структур у поліамідів», «Про ступінь дисперсності поліамідів», «Дослідження в галузі високомолекулярних сполук», В. В. Коршаку присуджена Державна премія СРСР 1949 р. Другу Державну премію СРСР він отримав у 1951 р. за монографію «Хімія високомолекулярних сполук».

За цикл праць «Процеси синтезу та властивості полімерів», опублікованих протягом 1969-1984 років, удостоєний Ленінської премії в галузі науки і техніки. Нагороджений орденами Леніна (1979), Жовтневої Революції (1975), Трудового Червоного прапора (1969), Червоної Зірки (1944), «Знак пошани» (1945, 1953), медалями СРСР.

Василь Юрійович Чаговець (18 (30) квітня 1873, хут. Патичиха поблизу села Заруддя, Роменський повіт, Полтавська губернія – 19травня 1941, Київ) – український фізіолог, один з основоположників електрофізіології. Академік АН УРСР (1939).

Народився 18 (30 квітня) 1873 року на хуторі Патичиха поблизу села Заруддя Роменського повіту Полтавської губернії (нині Сумська область). Після закінчення Військово-медичної академії  в 1897 році – військовий лікар.

У 1903–1909 роках займався фізіологією в лабораторії І. П. Павлова у Військово-медичній академії.

У 1906 році захистив дисертацію «Нарис електричних явищ на живих тканинах з точки зору новітніх фізико-хімічних теорій».

З 1910 року професор і завідувач кафедрою фізіології медичного факультету Київського університету Святого Володимира (пізніше Київського медичного інституту). Домігся створення фізіологічної лабораторії, на устаткування для якої університету були виділено 20 тисяч рублів. На ці гроші було закуплено найновіше на той час електрофізіологічне обладнання: реостати, струнні гальванометри, хронометри.

Проживав в Києві на вулиці Великій Житомирській у будинку № 23. Помер 19 травня 1941 року. Похований в Києві на Лук'янівському цвинтарі.

Праці Чаговця присвячені питанням застосування теорії електролітичної дисоціації, запропонованої Сванте Арреніусом; виявлення фізико-хімічного характеру електричних потенціалів у живих тканинах та механізму їх електричного подразнення; застосування математичних методів у біології, електронаркози тощо.

Приділяв багато уваги виготовленню в Україні електрофізіологічної апаратури.

На честь видатного українського фізіолога, основоположника електрофізіології, постановою Президії НАН України № 31 від 27.03.2013 засновано Премію НАН України імені Василя Юрійовича Чаговця.

Іван Григорович Савченко (18 лютого (2 березня) 1862, Роменський повіт Полтавської губернії, тепер Сумська область – 3 листопада 1932, Краснодар, Північно-Кавказький край, РСФРР) – український патолог, мікробіолог та імунолог родом із Лубенського полку Гетьманщини. Засновник та директор Кубанського хіміко-бактеріологічного інституту.

Закінчив медичний факультет Київського університету і до 1895 року працював у ньому.

Учень Г. М. Мінха, сподвижник І. І. Мечникова.

Був у закордонному науковому відрядження до Інституту ім. Пастера (1896 рік), де працював над проблемою фізичної природи та механізму фагоцитозу.

З 1896 по 1919 рік працював у Казанському університету, екстраординарний професор кафедри загальної патології (з 1897 року). Першим почав викладати студентам бактеріологію (1903 рік), створив Бактеріологічний інститут (Казань). У 1905 році оприлюднив повідомлення про своє відкриття скарлатинозного токсину.

1919 року отримав українське громадянство та повернувся до УНР, яку невдовзі окупувала більшовицька Московщина. 1920 року евакуювався на Кубань, там – професор Кубанського університету з 1920 року (з 1922 року – медичного інституту), викладав загальну патологію і медичну мікробіологію. Був засновником та директором Кубанського хіміко-бактеріологічного інституту.

1893 року разом із Данилом Заболотним зробив на собі небезпечний дослід: випив живу холерну культуру, після попередньої пробної імунізації, щоб довести ефективність імунізації через рот (цим досвідом покладено було початок методам ентеровакцинації).

У галузі теоретичної імунології велике значення для науки мав цикл праць Савченко та його співробітників із фагоцитозу. Савченко працював також над організацією протиепідемічної служби на Кубані (боротьба з малярією, черевним тифом, скарлатиною).

Опублікував понад 100 наукових праць, які були присвячені інфекційній патології, імунітету, фагоцитозі, онкології, патологічній гістології, дослідженню прокази, холери, сибірки, епідемічного поворотного тифу, ревматизму, пневмонії та ін.

Макс Мойсейович Губергріц (нар. 7 (19) січня 1886, Дерпт (нині Тарту, Естонія), за іншими даними народився у місті Ромни) – 6 травня 1951, Київ) – український радянський терапевт, доктор медицини (1917 рік), професор (1920 рік), академік АН УРСР (1949 рік), Заслужений діяч науки УРСР (1935 рік).

Народився 7 січня 1886 року в м. Дерпт, нині Тарту, Естонія у сім'ї Мойсея Марковича Губергріца і Єлізавети Мойсеєвни Соскін. На час його народження батько навчався у Дерпті медицині в тамтешньому університеті. Макс Губергріц продовжив цю традицію і після закінчення в 1904 році із золотою медаллю Ревельської Олександрівської гімназії почав навчання на медичному факультеті в Юр'ївському університеті, проте в 1905 році перевівся на медичний факультет Університету Святого Володимира у Києві, який закінчив із відзнакою в 1911 році, залишившись працювати у клініці університету під керівництвом відомого науковця Василя Парменовича Образцова. Пізніше, з 1915 по 1917 рік, був у відрядженні в лабораторії видатного науковця, Нобелівського лауреата Івана Петровича Павлова, де під його керівництвом Макс Мойсейович блискуче захистив докторську дисертацію «Найбільш вигідний спосіб диференціації зовнішніх подразників», а також провів серйозні експериментальні дослідження, які лягли в основу їх спільної роботи «Рефлекс волі» (1915 рік).

Від 1918 року Макс Мойсейович у Києві: у 1920-28 роках він завідував кафедрою спеціальної патології і терапії внутрішніх хвороб, з 1928 по 1951 рік – кафедрою пропедевтики внутрішніх хвороб Київського медичного інституту. Водночас у 1925-27 роках завідував кафедрою інфекційних недуг цього ж інституту, з 1930 по 1941 рік очолював клінічні відділи Українського НДІ харчування.

Помер 6 травня 1951 року від інфаркту міокарду, який він у себе діагностував сам, тоді як такі відомі професори як М. С. Вовсі, В.М. Виноградов, В. Х. Василенко, що його оглядали, наполягали на наявності у нього гострої хірургічної патології травної системи. Макс Мойсейович заповів після смерті дослідити своє серце, щоб доказати правильність діагнозу. Інфаркт міокарда був підтверджений.

М. М. Губергріц опублікував близько 150 наукових робіт, у тому числі 6 монографій. Наукові дослідження присвячені головним чином питанням фізіології і патології кровообігу і травлення, питанням ендокринології, лікувального харчування, нейрогуморальній регуляції, проблемі болю, електрокардіографії. Запропонував методики вивчення функції підшлункової залози, описав низку симптомів хронічного панкреатиту та апендициту, змінах біохімічних показників крові при порушеннях діяльності внутрішніх органів.

Очолював групу лікарів, які вивчали причини набрякової геморагічної еритеми. Під керівництвом М. М. Губергріца підготовлено понад 30 кандидатів і докторів наук.

Був членом Вченої методичної ради МОЗ УРСР, заступником голів правлінь Всесоюзного та Українського товариств терапевтів, редактором розділу «Терапія» 1-го видання «Великої медичної енциклопедії», членом редколегій журналів «Терапевтический архив», «Врачебное дело», «Радиационная медицина».

Макс Мойсейович любив музику, живопис, підтримував дружні стосунки з українськими письменниками – Остапом Вишнею, Вандою Василевською, Семеном Скляренком, Натаном Рибаком.

Нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 - 45 рр».

Потебня Олександр Опанасович (22.09.1835, х. Манів, поблизу села Гришине – 11.12.1891, м. Харків) – видатний лінгвіст, фольклорист, літературознавець, педагог, член-кореспондент Петербурзької Академії Наук (1877), магістр слов’янської філології (1860), доктор філологічних наук (1874), професор (1875).

Походив з козацького роду. Навчався у Радомській класичній гімназії, а потім на юридичному (з 1851 року) та історико-філологічному факультетах (1852 – 1856рр) Харківського університету. З 1856 року працював учителем 1-ї Харківської гімназії, а після захисту магістерської дисертації («Про деякі символи в слов’янській народній поезії») – доцент кафедри слов’янського мовознавства Харківського університету (з 1860 р.). У 1874 році захистив докторську дисертацію «З нотаток з російської граматики». З 1875 року – професор Харківського університету. Ним розроблені питання теорії словесності, етнографії, фонетики, морфології, синтаксису, загального мовознавства. Досліджував питання взаємозв’язку мови та мислення, мови та нації, походження мов та інше. Нагороджений Ломоносовською премією (1877), Золотою медаллю АН (1878), Золотою Костянтинівською медаллю (1891).Засновник Харківського історико-філологічного товариства (1877). Чеського Товариства наук (1887), дійсний член Товариства любителів природознавства, антропології і етнографії (1890).

Олексій Олексійович Борисяк (3 серпня 1872, м. Ромни, Сумщина – 25 лютого 1944) – український геолог і палеонтолог, академік АН СРСР (з 1929, член-кореспондент з 1921).

Народився в м. Ромни на Сумщині. Онук професора Харківського університету Н. Д. Борисяка, одного з перших дослідників Донецького кам'яновугільного басейну, а по материнській лінії – онук одного з героїв Севастопольської кампанії 1855-1856 років полковника Ползикова.

Сім'я була висококультурною. Мати, відома піаністка, приклала всі зусилля для того, щоб дати Олексію і його двом молодшим братам хорошу освіту, зокрема музичну, добрі знання іноземних мов і художньої літератури.

Батько Олексія працював на будівництві залізниць, тому сім'я часто переїздила (Ромни, Суми, Кременчук, Петербург, Кобрин, Брест-Литовськ, Самара). Середню освіту здобув в Самарській гімназії, де на випускному вечорі разом з документом про середню освіту отримав Золоту медаль за особливі успіхи в навчанні. Займався самоосвітою, читанням художньої літератури і літератури з громадсько-політичних питань.

1896 році закінчив гірничий інститут. По закінченні Гірничого інституту поступив асистентом у геологічний комітет. За дорученням Геологічного комітету 1897-1898 проводив геологічні дослідження в колишньому Ізюмському повіті на Харківщині, а 1900-1913 в Криму.

Важка хвороба змусила перенести роботу в Крим, а з 1912 року зовсім відмовитися від особистої участі в польових роботах.

З 1911 – викладач, потім професор. 1923 – обраний членом-кореспондентом, а в січні 1929 – дійсним членом Академії наук СРСР.

З 1930 – організатор і перший директор Палеонтологічного інституту AH СРСР. Працював директором Палеонтологічного інституту до дня смерті 25 лютого 1944 року.

Найвідоміші праці присвячені проблемам еволюційної палеонтології. Описав нові роди і види викопних ссавців, зокрема велетенського олігоценового індрикотерія. Розвиток організмів тісно пов'язував з еволюцією земної кори. Належить низка робіт по пластинчатозябрових і головоногих молюсках. Вивчення викопних хребетних почав 1908 року, коли в сарматських відкладах поблизу Севастополя виявив так звану гіппаріонову фауну ссавців. Досконало вивчив і описав деяких цікавих представників, серед них різноманітні носороги, в тому числі гігантський «індрикотерій». Роботи про викопних ссавців надали О. Борисяку славу одного з найвідоміших палеонтологів XX століття.

Тривалий час брав участь у роботах з вивчення геології Криму, ставши одним з найкращих її знавців. Вперше виявив системний розвиток зсувів і обвалів на південному березі Криму і встановив їхній основний тип. Ці зсуви та обвали, важливі не лише для вивчення геологічної історії, а й для економічного життя Криму, тільки після досліджень вченого отримали належну увагу. В 1921 році під редакцією Олексія Борисяка видана десятиверстна геологічна карта Криму.

В 1904-1916 опублікував ряд монографійпро черевоногих і головоногих молюсків з юрських відкладів Донбасу та інших місць, разом з М. М. Яковлевим склав геологічну карту північно-західної окраїни Донбасу, де вперше показав тріасові відклади, детально висвітлив тектоніку цього району.

Олексій Борисяк – відомий педагог і популяризатор науки, написав чимало науково-популярних статей. Незважаючи на слабке здоров'я, О. Борисяк багато часу приділяв організаційній роботі. Декан гірничого інституту, завідувач палеонтологічною секцією Геологічного інституту, член Президії Академії наук, редактор ряду значних видань – це лише частина його обов'язків. Був організатором палеонтологічних досліджень в СРСР.

Автор підручників «Курс палеонтології», ч. 1 (1905), ч. 2 (1906), ч. З (1919), «Курс історичної геології».

Борис Антоненко-Давидович народився 23 липня (4 серпня) 1899 року в селі Засулля, тепер Сумська область у родині спадкового почесного громадянина. Батька, Дмитра Олександровича Давидова, залізничника, перевели до Брянська, там і пройшло раннє дитинство Бориса. Але Ромни відвідував щороку:

Закінчив Охтирську гімназію (1917 р.); навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету, які не закінчив у зв'язку зі зміною суспільного ладу й погіршенням матеріального стану.

Брав участь у визвольних змаганнях 1917–1920-х роках: служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та Армії Директорії 1919 року. Обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 р.). Очолював відділ освіти Охтирського району (1920-ті роки).

Працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», згодом був відповідальним секретарем журналу «Глобус». Брав участь у літературній дискусії 1925-1928 років.

У 1933 році здійснив подорож на велосипеді з Києва до Полтави через Батурин, Глухів, Гадяч, Охтирку й Диканьку разом з Підмогильним, Іваном Багряним, Борисом Тенетою.

Арешти 1933 року та самогубства Миколи Хвильового та Миколи Скрипника змушують Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві над антологіями казахської літератури українською мовою й української літератури казахською. Роботу не було завершено.

5 січня 1935 року арештований. За сфабрикованою справою засуджений до смерті. Покарання відбував у концтаборах Баклагу, де був землекопом, шахтарем, слюсарем, бухгалтером, фельдшером. Працювали по 10 годин, дві години витрачали на шлях до виснажливої роботи; у жахливих умовах дзьобав граніт і скелі, кайлував мерзлу землю, прокладаючи залізницю. Ув'язнення відбував у СИБЛАГу, БАМЛАГу (Урульга), під час війни перебував у СІЗО Букачачлагу, однак справу його переглянули і відправили на шахту Букачачинського табору. Працював землекопом і шахтарем, що суттєво підірвало здоров'я. Лише переведення на легшу роботу – рахівника, бухгалтера, а згодом – санітара і фельдшера – зберегло письменнику життя. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

Писати Борис Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки. Перші публікації – 1923 року (оповідання «Останні два» і драма «Лицарі абсурду»).

Його творчий шлях поділяють на два періоди: перший – від 1923 до 1933 року, другий – від 1957 до 1984 року. Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), «Землею українською» (1930). Лишились незавершеними романи «Січ-мати» і «Борг», доля останнього невідома.

1957 року повернувся до Києва. Реабілітований, відновлений у членах Спілки письменників. Працює редактором у журналі. Видає збірки репортажів «Збруч» (1959) та «В сім'ї вольній, новій» (1960). 1961 року в журнальному варіанті з'являється роман «За ширмою». Окрім цих творів, до другого періоду творчості належать «Золотий кораблик», «Образа», «Так воно показує», «Слово матері», «Вибрані твори» (1967) з передмовою критика Леоніда Бойка.

Видав збірки статей «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964), літературно-критичні й теоретичні нариси «Здалека й зблизька» (1969), роздуми над культурою української мови «Як ми говоримо» (1970). Залишив спогади про С. Васильченка, Є. Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, процес СВУ.

В 1961, 1964, 1970 роках в видавництві художньої літератури «Дніпро» надруковано «Живі та мертві» - першу книгу однойменної трилогії К. Симонова, перекладену Антоненком-Давидовичем з російської на українську. Наступні дві книги трилогії, видані в 1970-х перекладали вже інші.

В 1966 році вийшов друком перекладений Антоненком-Давидовичем українською мовою з російської роман Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський».

У 1960–1970-х підтримує зв'язки з творчою молоддю, що склали дисидентські кола. У зв'язку з відмовою свідчити на суді над В. Морозом, зазнає тиску: його перестають друкувати (тобто позбавляють можливості заробітку), обшукують і вилучають папери та друкарську машинку, цькують у пресі.

Серед творів написаних «у стіл»: «Сибірські новели», оповідання «Спокуса», «Гроза», «Так воно показує», «Чистка». У цей час за кордоном (у Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США, Австралії) активно рецензують, перекладають і перевидають деякі твори письменника: книжка «Як ми говоримо» отримала схвальну оцінку в журналі Польської Академії наук «Slavia orientalis» (1972 рік); Станіслав Рихліцький переклав польською мовою роман «За ширмою» («Za parawanem», 1974), цей роман перевидала в Австралії філія ОУП «Слово» та було підготовлено його переклад англійською мовою.

Початковий етап творчості позначений боротьбою ліричного («Синя Волошка», комічного («Просвітяни») та драматичного («Пиріжки, пиріжки») настроїв. Пізніші твори першого періоду творчості написані у неореалістичному стилі («Тук-тук, «Печатка». Збірка «Паротяг ч.273» - зразок соцреалізму, до якого письменник вимушений був звернутися через політичний та економічний тиск. Серед творів післяреабілітаційного періоду – дитячі оповідання «Як воно починалося», класично реалістичні твори «За ширмою», «Образа», «Спокуса», «Завищені оцінки», а також твори, де художню засаду тісно поєднано з документальною: «Сибірські новели».

Індивідуальний стиль Б. Антоненка-Давидовича – ясний і точний. Як зазначив Л. Бойко: «Автор свідомо уникає незвичних порівнянь чи ефективних велемовних фраз, щоб мимоволі не одвертати читацької уваги від суті оповіді… Вся увага митця зосереджена на тому, як би найощадливіше, а воднораз якомога точніше, повніше й виразніше донести до читацького серця та розуму головну думку, провідну ідею; полонити нашу увагу предметом своєї розповіді».

Борис Антоненко-Давидович, відомий борець за культуру української мови, висміював вислів, який було написано в багатьох трамваях і тролейбусах у Києві «Двері відчиняються водієм». То Борис Дмитрович написав у «Літературній Україні» статтю «Доки відчинятимемо двері водієм?». Він пропонував цілком правильний варіант: «Двері відчиняє водій»

Сьогодні Роменська центральна міська бібліотека для дорослих носить ім'я видатного українського письменника, уродженця м. Ромни Бориса Антоненка-Давидовича.

Григорій Антонович Нудьга (21 січня 1913, с. Артюхівка – 14 березня 1994, Львів) – український письменник, фольклорист, літературознавець, узикознавець, історик української літератури. Також критик і культуролог. Кандидат філологічних наук (1956), почесний член НТШ, Член СПУ (1954). Учасник 2-ї світової війни. Автор спогадів «Тарасова ялинка» та укладач антології «Пісні та романси українських поетів». В'язень сталінських концтаборів ГУЛАГ.

Походив із козацького роду. Початкову освіту здобув у рідному селі, далі навчався у семирічній трудовій школі сусіднього села Глинська. У шкільні роки підтримував дружні стосунки з родиною кобзарів Сологубів, слухав розповіді про Остапа Вересая. Ключовий вплив на підлітка справив відомий український педагог Григорій Вашкевич – сусід родини Нудьги.

1931 року закінчив Гадяцький педагогічний технікум і почав працювати учителем в Артюхівці. Восени 1933 року утік із села, де комуністи проводили Голодомор – вступив на філологічний факультет Харківського університету, згодом перейшов до Київського, який закінчив у 1938 році. Водночас від 1936 року працював молодшим науковим працівником Інституту фольклору АН УРСР, брав участь у наукових експедиціях, однак 1937 року за доносом був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі й звільнений із посади.

Кандидатська дисертація «Пісні українських поетів першої половини XIX століття і народні переробки їх» (1956). Член Спілки письменників України. Почесний член НТШ.

Від 1938 року працював у Полтаві викладачем Педагогічного інституту, звідки 1941 пішов на фронт. Під Харковом потрапив в оточення, опинився у німецькому таборі для військовополонених і в тюрмі. Вирвавшись, поневірявся на окупованій території. 1944 року знову призваний до Червоної армії, але незабаром відкликаний на наукову роботу у Львівське відділення Інституту літератури АН України.

10 травня 1945 року, напередодні захисту кандидатської дисертації, заарештований у Києві. Засуджений військовим трибуналом на 10 років позбавлення волі та на п'ять років обмеження громадянських прав з конфіскацією майна – за стандартним звинуваченням в «антирадянській агітації». Був звільнений наприкінці 1951 без права працювати за професією і проживати у великих містах. Після смерті Сталіна добився зняття судимості й обмеження в правах, 1955 року оселився у Львові, працював у редакції журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»).

Надгробок Григорія Нудьги на Личаківському цвинтарі у Львові.

В інституті з 1957 року молодший науковий співробітник відділу літератури. Незважаючи на офіційну реабілітацію у 1967 році, ім'я вченого з «чорного» списку не виводили. Над ним продовжувалася постійна «опіка» та пов'язані з нею гласні і негласні прояви. Незважаючи на великий творчий доробок і поважний авторитет у науковому світі, Г. Нудьзі так і не вдалося піднятися з посади молодшого наукового співробітника. У 1973 році відправили його на пенсію. Найкоротше про долю цього вченого сказав колись Ростислав Братунь: «Він працював за цілий інститут, а одержував менше за двірника».

На початку 1993 року учений зазнав радості широкого пошанування його з 80-річчям. Але здоров'я і сили покидали його. Трагічно закінчилося висування на Шевченківську премію. Одразу після оприлюднення результатів голосування, коли вкотре знайшли більш достойного та потрібного, вчений втратив дар мови, а за кілька днів (14 березня 1994 року) помер.

У галузі літературознавства цінним є його внесок у дослідження жанрів української літератури, початку нової української літератури передшевченківської доби, походження українських пісень.

Уже своїми першими працями Григорій Нудьга заявив про себе як про вдумливого, допитливого дослідника. Такими були, зокрема студія «Пісні літературного походження в українському фольклорі», стаття «Панас Мирний у Полтаві» та деякі інші. Молодого вченого помітили в наукових колах, ним цікавилися Максим Рильський, Філарет Колесса, Михайло Возняк. Саме тому, коли в 1944 він приїхав до Львова на наукову роботу, його зустріли як відому особу.

Коло зацікавлень Г. Нудьги – проблема літературно-фольклорних взаємин, яку з властивою йому ґрунтовністю і системністю намагався простежити на всьому просторі розвитку українського красного письменства – від давнини до сучасності. Розробка цієї теми увінчалась рядом розвідок та фундаментальним збірником «Пісні та романси українських поетів», що вийшов у Києві трьома книжками (1956-1960).

Результати дослідницької роботи Григорія Нудьги відображені в низці укладених ним антологічних видань зі солідними вступними статтями, максимально насиченим довідковим апаратом, бібліографією та коментарями. Це, зокрема, монографії: «Пародія в українській літературі» (Київ, 1961) і «Українська балада» (Київ, 1970), в яких розгортає широкий погляд на ці жанри в українській літературі, простежує їх розвиток в історичному та теоретичному планах.

Підсумки своїх наукових пошуків Григорій Антонович намагався реалізувати у формі не лише розвідок та статей, а й антологій та збірників. Так з'явилися його добротні й зразково підготовлені збірники українських народних дум, чумацьких пісень, української балади й баладних пісень, народної сатири та гумору, пародії – «Українська сатира і гумор», «Думи» (Київ, 1969), «Чумацькі пісні» (Київ, 1969).

Часто, як відгалуження від основних розробок, він публікував маловідомі матеріали та знахідки, наприклад, книгу «Листування запорожців з турецьким султаном». Великого значення набувають праці Григорія Нудьги в галузі культури й освіти – розвідки про навчання українських студентів в університетах Європи XIV-XVIII ст., про існування письма на Русі ще до прийняття кириличної абетки, про перший культурно-етнографічний опис України у книзі польського письменника Я. Ласіцького тощо.

Г. Нудьга з великим піднесенням сприйняв проголошення державної незалежності України. Зрушилася справа з публікацією того, що назбиралося в шухляді. Після збірки статей «Слово і пісня» (Київ, 1985) з'являються одна за одною книжки «Українська пісня в світі» (Київ, 1989), «Не бійся смерті» (Київ, 1990), «Республіка козаків» (Львів, 1991).

Більшість його праць не побачила світ за життя автора. Лише частина виходила у часи хрущовської відлиги та горбачовської перебудови. Після смерті вченого у Львівській організації Спілки письменників України було створено Фонд імені Григорія Нудьги, який займається вивченням його наукової спадщини, а також продовженням його справи – наукового дослідження образності української пісні.

За сприяння Міжнародного фонду «Відродження» у 1997 році фундація його імені видала працю його життя – 2-томну монографію під назвою «Українська дума і пісня у світі» і хотіла представити її на здобуття тієї ж Шевченківської премії, проте їй відмовили, хоча на той час не існувало формальних обмежень щодо книг покійних авторів. На основі багатого фактичного матеріалу, здебільш маловідомого, в ній предметно розповідається про поширення і культурний резонанс пісенних надбань українського народу серед інших народів світу. У книзі Григорія Нудьги є розповідь про зацікавлення українськими піснями і думами вчених, письменників і діячів мистецтва з різних країн, захоплені їх висловлювання на адресу української пісні, її переклади, переспіви на різні мови, використання у творах літератури і музики.

Нещодавно вийшло друком інше ґрунтовне дослідження Григорія Нудьги «Козак, філософ, поет», присвячене автору відомої пісні XVIII століття «Їхав козак за Дунай» Семену Климовському.

Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Дмитро Григорович Білоус (нар. 24 квітня 1920, Курмани – пом. 13 жовтня 2004, Київ) – український поет, перекладач, педагог, літературний критик, громадський діяч. Член Спілки письменників України з 1947 року, член-кореспондент з березня 1994 року та почесний академік з 2000 року Академії педагогічних наук України.

Народився 24 квітня 1920 року в селі Курмани (нині Роменський район Сумської області, Україна) в селянській багатодітній сім'ї Ганни Давидівни і Григорія Миколайовича Білоусів (був десятою дитиною). Після закінчення семирічної школи поїхав до Харкова, де навчався на робітничому факультеті при дитячій трудовій комуні імені Фелікса Дзержинського та працював на електрозаводі. 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Його однокурсниками були Олесь Гончар і Григорій Тютюнник.

З початком німецько-радянської війни у 1941 році добровольцем пішов у Червону армію. Після тяжкого поранення лікувався у шпиталі . Потім був співробітником редакції радіомовлення для партизанів і населення окупованих територій України в радіостанціях «Радянська Україна» і «Партизанка». Писав гуморески для радіожурналу «Сатиричний залп», друкувався в журналі «Перець», писав вірші для партизанських листівок. У 1944 році працював в Українському радіокомітеті, потім у журналі «Вітчизна».

1945 року закінчив філологічний факультет Київського університету; у 1948 році закінчив аспірантуру на кафедрі української літератури. Упродовж 1947-1951 років працював заступником відповідального редактора журналу «Дніпро». У 1958 році перебував у творчому відрядженні в Болгарії, де вивчав болгарську мову і літературу. У 1968-1976 роках – відповідальний секретар комісії Спілки письменників України, з 1976 року – голова комісії художнього перекладу. З 1980 року – на творчій роботі.

Помер на 85-му році життя 13 жовтня 2004 року в Києві. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Автор збірок гумору та сатири, книжок для дітей, статей, літературних розвідок про творчість українських письменників, понад 20 поетичних збірок. медаль «За перемогу над Німеччиною».

Ключина Павло Юхимович (1914 р., с. Великий Самбір Конотопського р-ну Сумської обл. – 1972 р.) – український радянський поет, байкар і прозаїк.

Закінчив у рідному селі семирічну школу, учительські курси в Конотопі і Глухівський учительський інститут.

Упродовж багатьох років працював в школах Конотопського р-ну, згодом – кореспондентом обласної газети «Ленінська правда», а у 1969 - 72 роках – науковим працівником Роменського краєзнавчого музею.

Учасник Другої Світової війни, нагороджений бойовими нагородами, мав трудові відзнаки.

Перший твір надрукував у 1973 році. Систематично почав друкуватись з 1944. Видав збірки: «Байки», «Кропива», «Лев, Осел та Заєць», «Нові байки», «Пшениця і кукіль», «Солов'ї та Жаби», «Муха на пасіці», «Краплини барв земних», інші.

Помітний слід залишив П. Ю. Ключина на ниві краєзнавства. Він – автор багатьох історико-літературних та історико-мистецьких досліджень, автор (у співавторстві) історико-краєзнавчого нарису «Ромни».

Зосенко Валерій Купріянович (1939 – 2010), художник, уродженець м. Ромни.

Валерій Зосенко народився у 1939 році в сім'ї художників Купріяна Федоровича та Марії Миколаївни Зосенків. Уроки малювання батька, учасника Другої світової війни, пам'ятають колишні учні Роменської школи № 2, у якій, до речі, навчався і Валерій. Протягом значної частини свого творчого шляху В. Зосенко працював учителем малювання – спочатку на Рівненщині, потім у Ромнах.

Наше місто він прикрашав і святковим оформленням, і реставраційними роботами в краєзнавчому музеї та Вознесенській церкві.

Як чудовий копіювальник, Валерій створив численні картини на замовлення, став досконалим володарем лесувального стилю. Його настінний живопис залишився з прихожанами багатьох церков Сумщини як заповіт святості, краси і добра.

У творчому доробку митця відображені майже всі види образотворчого мистецтва – пейзажі, портрети, історичні композиції, ікони. Художник володів як станковим живописом, так і монументальним.

Зосенко брав участь у багатьох виставках, ставав переможцем всеукраїнських тематичних презентацій. Освячують душу його мадонни, зігрівають серця роменські краєвиди, де буяють життя, краса й неповторність хвилюючих вражень… Валерій Купріянович залишив нащадкам самобутні твори, які є справжньою окрасою українського живопису. Палітра картин вражає прозорими чистими кольорами, де завжди переважають світло, піднесений настрій, шляхетність, замріяність…. Таким був і сам художник, який віддавав мистецтву всього себе…

Народилася в 1904 році в сім’ї фельдшера в с. Липове Талалаївського повіту Чернігівської губернії. Ліна Семенівна проживала у місті Ромни.

Початкову художню освіту отримала в приватній художній студії живописця, професора Академії мистецтв М. Михайловського, коли той перебував у м. Ромни під час голоду.

Навчалася у Київському державному художньому інституті (1934-1935), який залишила у зв’язку зі скрутними фінансовими обставинами. Працювала в жанрах портрета, пейзажу, тематичної картини. Працювала як вчитель малювання в сільських школах, потім вела приватну художню студію в м.Ромни.

Ліна Семенівна була віруючою людиною, сповідувалась у священика Вознесенської церкви Іллі Лопатка, якому за заповітом передала все своє майно. Збереглося кілька творів: копія картини Саврасова «Рання весна», пейзаж «Хутір Чижиків» (який подарувала письменнику П.Ротачу). Вела щоденники, які оздоблювала малюнками до текстів і де ділилася спогадами про своє життя, про радощі й страждання, про успіхи й нездійсненні мрії. На уроках малювання читала ці записи своїм учням, показувала свої творчі роботи, відкриваючи сторінки свого нелегкого життя.

Своє життя вона присвятила дітям: навчала малюванню, прищеплювала любов до прекрасного, виховувала доброту і милосердя. Діти любили ії за щирість, душевну щедрість, уміння співпереживати.

Бреус товаришувала з місцевими художниками М.Семенчиком, І.Цюпкою, сім’єю І.Кавалерідзе, М.Різником, І.Желаєвим, А.Е.Варшавським.

Вихованці Л.С.Бреус з великою любов’ю і шаною згадують свою вчительку, бо отримали від неї часточку прекрасної душі.

Серед її учнів В.О.Єфремова – мистецтвознавець, член Спілки художників України, О.Димшиць – архітектор, художник, дійсний член Академії будівництва України; О.Тамаров – архітектор, лауреат Державної премії з архітектури, член Національної спілки архітекторів України.

В.Литвиненко – художник, член Національної спілки художників України; В.Зосенко – художник-живописець; Н.Полуян-Внукова – живописець, член Національної спілки художників України; В.Тамаров – мистецтвознавець, член Спілки художників, Г.В. Дорофеєва – вчитель креслення й малювання, керівник ізостудії «Етюд» імені Л.С.Бреус; М.І.Зінченко – архітектор, О.О.Оганезова – художниця, дизайнер одягу; Л.Г.Рудик – керівник студії «Роменцвіт» Центру позашкільної роботи;

В.П. Петрикеєва – замісник директора з навчально-виховної роботи СЗОШ №2 ім. академіка А.Ф. Йоффе; О.Г.Тимошенко та багато інших.

Народився 11 січня 1943 року в мальовничому селі Перекопівка, що на Роменщині. Там навчався в загальноосвітній школі, де вчителем малювання працював Пивоваров Віталій Леонтійович. Саме цей вчитель і прищепив маленькому Колі любов до малювання. Микола Петрович завжди вдячними словами згадував свого наставника.

По закінченню школи Самохін навчається у Лохвицькому технікумі харчової промисловості, але мистецтва не полишає. Потім служба в армії. Довгий час Микола Петрович працював у Роменській художній майстерні.

Багато робіт художника знаходиться у приватних колекціях, у Фонді культури України, в Сумському земляцтві у Києві.

У творчому доробку майстра і великі олійні полотна, і графіка. Оформляв музей Феодосія Сахна в Смілому, майстерню матері-героїні О.А. Деревської. Допомагав МБК у створенні галереї. Також займався оформленням книжок та літературно-історичного альманаху «Ромен». Любов до рідного краю струменіє з полотен, присвячених історії Роменщини.

Пісумкова виставка пленеру “Міст дружби” до року Грузії в Україні, 2005. Учасниками були художники об’єднання “Мистецька світлиця” та художники з Грузії. За підтримки Посольства Грузії в Україні.

Микола Петрович був людиною щедрої душі, на своєму мистецтві так і не навчився заробляти, бо звик віддавати. Хоча не мав спеціальної художньої освіти, проте вмів бачити красу в навколишньому і передав її людям.

Помер 4 листопада 2009 року, похований у м. Ромни.

Народився Северин Олексій Олександрович 30 березня 1943 року в місті Ромни. Художник-реставратор. Депутат Роменської міської ради трьох скликань. Помер 29 травня 2004 року в рідному місті.

У його житті все з великої літери. У кожній іпостасі Олексій Северин віддавав себе до останку, усвідомлюючи, що в житті не буває чорновиків. Світло його душі таке багате і щире, що його сяйво зігріватиме довго. Ще живі його думки і фрази і вбачається постать на дорогих серцю вулицях.

Він їздив на Андріївський узвіз кожного разу на великі свята: дивився на роботи, закупляв матеріали, спілкувався з митцями.

Одного разу він промовив: “Сьогодні йшов зранку і якось раптово помітив, що зелена свіжа трава так піднялася, а в мене ж є задум написати пейзаж зі свіжою весняною травою. В цю мить в його голосі і обличчі було помітно смуток, що він не встигає здійснити всі свої творчі плани. Через різні життєві обставини в нього на це не вистачало часу. І все ж він багато зробив у житті.

Що ж стосується його художніх здобутків – вони цікаві, довершені і ще, напевне, не до кінця оцінені сучасниками.

Де б у Ромнах художники не писали етюди – завжди до них підходили люди і починали розповідати, що на цьому місці малював художник з борідкою (це ті, хто не міг назвати його прізвища), і в них завжди складалося таке враження, що вони десь прямують по його сліду, що тут залишилося тепло його душі.

Звичайно, багатьох з тих краєвидів, які писав Северин, вже немає, вони живуть тільки в його картинах, а пам’ять про нього живе в його роботах і наших серцях і вічно житиме в серцях наших нащадків.

Сергій Прокопович Тимошенко (5 лютого 1881 Базилівка – 6 липня 1950 Пало-Альто) – український архітектор і суспільно-політичний діяч. Голова Слобідської Української Ради з 16 квітня 1917 року, 1919-1920 – міністр шляхів в урядах УНР І. Мазепи, В. Прокоповича та А. Лівицького; учасник Другого зимового походу. З 1924-1929 професор Української Господарчої Академії в Подєбрадах і Української студії пластичного мистецтва в Празі. Потім став третім ректором Подебрадської академії.

Відповідно до українського законодавства є борцем за незалежність України у ХХ столітті.[2]

Народився в селі Базилівці на Чернігівщині, брат Володимира і Степана. Батько Сергія, Прокіп Тимофійович, був кріпаком, який отримав «вольну», здобув домашню освіту, закінчив Харківські курси землемірів і, набувши капітал, одружився з донькою відставного військового, яка закінчила Фундуклеївську жіночу гімназію в Києві Юзефіною Сарнавською. Дитячі роки Тимошенків проходили серед сільських дітей. Першою вчителькою була мати, а потім їх навчав і готував до вступу в Роменське реальне училище педагог Михайло Коваленко.

Після закінчення реального училища в м. Ромни Полтавської губернії Сергій Тимошенко навчався в Інституті цивільних інженерів. Як студент Інституту цивільних інженерів у був діячем Української Студентської Громади і членом Північного комітету РУД (згодом УСДРП). Під час демонстрацій двічі (у 1902 і важче в 1905 році) отримав поранення й через погіршення стану здоров'я був звільнений із постійної військової служби.

По закінченні інституту працював за фахом у Ковелі, Києві (будинки Юркевича та Лаврентієва в українському стилі), Харкові (також будинки в українському стилі Попова, Бойка, проекти міст-садів), Лубни (каплиця-усипальниця Шеметів, Михайла Казиміровича, його дружини і дочки).

З 1907 року брав участь у виставках та конкурсах у Києві, Харкові, Єлисаветграді, на яких здобув понад 10 нагород, зокрема за проєкти шпиталю для губернського міста, церкви на 2 тисячі парафіян у Харкові, каплиці-усипальниці у Лубнах, надгробків на могилах композитора Миколи Лисенка та інженера Олександра Варяницина, кількох народних будинків тощо. У 1912 р. став одним із засновників Українського художньо-архітектурного відділу Харківського літературно-художнього гуртка.

З початком революції 1917 – губернський комісар Харківщини. У квітні його обирають членом Центральної Ради. З листопаду – голова Селянського з'їзду Слобідської України. Очолював міністерство шляхів в урядах Ісаака Мазепи, В'ячеслава Прокоповича та Андрія Лівицького. Уповноважений українського уряду на переговорах з урядом Війська Донського для координування спільних антибільшовицьких військових операцій.

Брав участь в Другому зимовому поході.

Харківський архів Сергія Тимошенка безповоротно втрачений: у 1921 році чекісти забрали все майно і вивезли вантажівками в невідомому напрямку.

Храм Успення Пресвятої Богородиці на Мражниці, м. Борислав Церква святого Андрія (Львів, Клепарів).

У подальші роки:

1922—1923 запроектував церкви у передмістях Львова Клепарові та Левандівці, монастир Студитів у селі Зарваниці та ін.);

1924—1929 професор Української Господарчої Академії в Подєбрадах і Української студії пластичного мистецтва в Празі;

1927—1928 обіймав посаду ректора Подебрадської академії, наступного року очолював кафедру водно-санітарної техніки.

Храм Успення Пресвятої Богородиці (Борислав). Розпочато будівництво у червні 1928 року, завершено у листопаді 1929 року, а решта робіт було закінчено в 1931 році. Будувався за і під керівництвом пароха (керівника церкви) Івана Ліщинського, на кошти місцевих жителів та власників копалень нафти у м. Бориславі. Архітектори: Сергій Тимошенко, Олександр Пежанський. Будував церкву інженер Лев Шелевич[4].

Церква святого Андрія (Львів, Клепарів). Будівництво за проектом Сергія Тимошенка[5] розпочато 1926 року і тривало до 1932.

1930—1939 у Луцьку — головний архітектор для сільськогосподарського будівництва на Волині (серед іншого — проекти зразкових хуторів), автор близько двох десятків житлових будинків у стилі модернізму в Луцьку, діяч Волинського Українського об'єднання (з 1935 його голова і посол до польського сойму, 1938 — 39 — до Сенату) і Української Православної Церкви (між іншим — перший голова Товариства ім. Петра Могили).

Був активним поборником ідеї українізації Православної церкви в Польщі. У 1931 він став головою Ради Луцького Чесно-хресного братства, очолив Товариство прихильників православної освіти й охорони традицій православної віри імені митрополита Петра Могили. Установчі збори товариства імені П. Могили відбулися в приміщенні Українського клубу «Рідна Хата» в Луцьку 19 листопада 1931 року. Тут працювали протоієрей отець Павло Пащевський, Іван Власовський, Михайло Тележинський. Осередки товариства утворені в Рівному, у Кременці, Новогрудську, Сарнах, Острозі, Здолбунові, Володимирі, Дубно, з лютого 1935 працювала Богословська секція, діячі якої готували та видавали релігійну літературу українською мовою. Товариство імені митрополита П. Могили видало чотири числа журналу «За соборність», після його заборони польською владою в 1935 — часопис «Церква і Нарід» (1935—1939). Брав участь у роботі Волинського Українського об'єднання, був одним із його керівників [6]. Разом з ним там працювали Петро Певний, Євген Богуславський, Мартин Волков, Олександр Ковалевський, Степан Скрипник.

У січні 1935 р. Сергій Тимошенко — делегат Волинського єпархіального зібрання духовенства і мирян як представник від Товариства імені митрополита Петра Могили. Від 1937 року входив до комісії зі створення Регіонального плану забудови Волині.[7]

1935 року обраний послом до польського Сейму, у 1938 став сенатором Польської Республіки.

17 жовтня 1933 року в Луцьку представники українських організацій Волині утворили Волинський громадський комітет допомоги голодуючим у Радянській Україні (ВГКДГУ). Очолив комітет сенатор Микола Маслов, заступниками стали інженер Сергій Тимошенко та професор Іван Власовський

У 1940 — 1941 рр. у Любліні, у 1941-1943 рр. у Луцьку, згодом у Німеччині.

У 1943 році  його було мобілізовано до німецької будівельної організації Тодта, працював у містах: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Більськ, Прага, Карлсбад, Гейдельберг. Після розгрому гітлерівської Німеччини потрапив до табору для переміщених осіб. Від видачі радянській владі його врятувало лише довоєнне польське громадянство.[3]

У 1946 р. емігрував до США. Спроєктував кілька церков та інших споруд для української громади в Канаді, Аргентині, Парагваю та США.

Син Олександр — архітектор, був головним архітектором вашингтонського метрополітену, будував хмарочоси в Нью-Йорку, був фундатором Товариства українських інженерів Америки.

Меморіальна дошка у Харкові

Помер 6 липня 1950 року в містечку Пало-Альто в Каліфорнії від серцевого нападу, залишивши незакінченим проєкт церкви для аргентинського Буенос-Айреса.

З численних проектів, які створив Сергій Тимошенко здійснено близько 400 будов. Автор надгробної плити на могилі Симона Петлюри в Парижі. Прагнучи відродження українського стилю, він базувався на спадщині українського мистецтва, зокрема на мурованій архітектурі українського бароко. Серед його творів у стилі українського архітектурного модерну, зокрема, такі як будинки станцій Албаши, Ведмідівка та інші.

У Подебрадах вийшла друком його праця «Будівельні матеріали, їх властивості, досліди та виготовлення».

Нагороди

Хрест Симона Петлюри (нагороджений під № 69)

Затиркевич-Карпинська Ганна Петрівна (10.01.1856, м. Срібне, Чернігівська обл. - 12.09.1921, м. Ромни) – актриса, корифей українського театру.

З юних літ брала активну участь в аматорських виставах в Прилуках та Ромнах, з 1883 року – в професійній трупі М.Садовського, пізніше працювала в різних театральних трупах, що діяли в Україні у кінці 19 - на початку 20 ст. У 1919-1920рр. грала у Державному народному театрі в Києві під керівництвом П.Саксаганського.

Протягом багаторічного творчого життя зіграла понад 130 ролей. У 1920 – 1921рр. повернулася до Ромен, де виступала в складі української трупи, створеній роменською «Просвітою».

Адамцевич Євген Олександрович (19.2.1903 (1.01.1904р.), с. Солониці нині Полтавської обл. - 19.11.1972р., с. Холмівка Бахчисарайського р-ну АР Крим) – український кобзар, автор запорізького маршу. Народився в родині дрібного службовця. У два роки почав втрачати зір. В 11 років навчався в школі сліпих у м. Київ, але не закінчив її, бо сім'я переїхала у м. Ромни. Там Адамцевич почав грати на бандурі на ярмарках.

У 1925 році бере уроки у кобзаря М. Олексієнка. З 1927 року починає самостійний творчий шлях, їздить у гастрольні подорожі з кобзарями У 1937 році Є. Адамцевича запрошено на Республіканську нараду кобзарів і лірників.

У 1938 році брав участь у Всесоюзній нараді народних співців.

У роки нацистської окупації мандрував по селах Сумщини. Після війни продовжив свою творчу і виконавчу діяльність. У 1968-69 рр. виступав у Києві, брав участь у концертах кобзарів, організованих Республіанським музично-хоровим товариством України.

У 1970 році виступав в Інституті світової літератури ім. Максима Горького АН СРСР, в Будинку літераторів.

Олексієнко Мусій Петрович (або Овсієнко) (17 листопада 1871 – 8 березня 1945) – український бандурист та торбаніст з Ромен. Вчитель Є. Адамцевича. Торбан Олексієнка зберігається в роменському краєзнавчому музеї.

Народився 17 листопада 1871 р. у селі Процівка, що пізніше злилося з Ромнами.

З раннього дитинства з'явилася в нього велика любов до музики та пісні. Все це в значній мірі перейшло від матері, яка мала гарний голос, любила співати народних пісень, яких знала безліч. Підлітку надзвичайно подобалась музика, яку часто слухав під вікном будинку, де грав на скрипці прибулий із Києва брат поміщиці, що вчився в одному з музичних закладів. Він помітив зацікавлення підлітка-садівника і запросив його до себе, почав навчати грати на скрипці, розуміти ноти. Тоді ж вітчим, який був неабияким майстром, виготовив йому скрипку.

У 1892 р. М. П. Олексієнко поступив учнем телеграфіста на станцію Ромни Любаво-Роменської залізниці та незабаром освоїв цю професію. Ним і працював все життя. А ще постійно займався самоосвітою, дуже багато читав, особливо художню літературу, книги по історії, цікавився театральним мистецтвом, але найбільше любив народну та класичну музику, народні пісні.

Слухаючи гру кобзарів, які часто бували на роменських ярмарках, Мусій Петрович зацікавився їх ремеслом, купив стару бандуру і скоро вивчився грати на ній і від багатьох народних співців засвоював, розширював свій власний репертуар. Ще з молоду почав записувати ноти та слова пісень і дум. Мусій Петрович дорожив своїм пісенним скарбом. Свої записи він розпочав із пісень, котрі співала його рідна матінка, від різних літніх людей, чия пам'ять зберегла старі народні пісні. А ще спеціально подорожував селами Роменщини, розшукував співаків, що тримали в пам'яті багато пісень та записував слова і ноти.

Через все життя проніс М. П. Олексієнко любов до історії, літератури, театру, але найбільше — любов до музики. Грати любив за будь-яких обставин, окрім скрипки опанував гру на гітарі, мандоліні, духових інструментах. У вільний від основної роботи час він заробляв на прожиття, настроюючи роялі та піаніно в сім'ях заможних городян, а ще купував ноти, книги, музичні інструменти.

Перша вистава, як повідомляв журнал «Київська старовина», відбулася в лютому 1899 р. Любителями тоді була поставлена «Наталка-Полтавка» Котляревського. Після вистави народний хор Процівки виконав кілька творів Миколи Лисенка. Повідомляючи про цю виставу, журнал відзначив прекрасну гру кількох селян і, насамперед, М. Олексієнка.

Особливо великого розмаху набрала творчість кобзаря в період визвольних змагань 1917–1921 рр., коли активізувалось театральне мистецтво, освітній і національний рух. У цей час він повертається до Ромен із станції Ромодан, на якій працював, і активно включається в мистецьке життя міста.

В ті роки в цьому невеличкому провінційному містечку діяли кілька театральних колективів, багато аматорських гуртків, утворених місцевими «Просвітами» та іншими культурно-мистецькими товариствами і гуртками. Тоді ж в місті була утворена мандрівна капела імені Леонтовича, що пізніше реорганізувалась у професійний колектив, який гастролював не лише по Україні, але й далеко за її межами.

М.Олексієнко в ці роки виступає з бандурою в роменському Народному будинку, в процівському сільському театрі, на численних ярмарках, що так часто проводилися в Ромні та в багатьох навколишніх селах. У цей буремний час він знайомиться і підтримує творчі зв'язки із славетною Ганною Петрівною Затиркевич-Карпинською, скульптором і режисером одного з роменських театрів Іваном Кавалерідзе, майбутніми відомими акторами, а тоді ще аматорами Степаном Шкуратом, Іриною Воликівською, Василем Яременком та багатьма іншими творчими особистостями, що в ті роки жили в Ромні.

Особливо пам'ятним став для роменського кобзаря Мусія Олексієнка жовтень 1918 р., коли І. П. Кавалерідзе завершив спорудження першого монументального пам'ятника Тарасу Шевченку. В урочистому концерті, що відбувся того дня, виступав і він: сольно, з бандурою, в хорі під час театральної вистави. Запам'ятався цей день для бандуриста ще й тим, що відбулася його зустріч із 92-річним приятелем Тараса Шевченка Григорієм Станіславовичем Вашкевичем, котрий у той час жив поблизу Ромен на своєму хуторі в с. Шумську. Талановита гра місцевого музики справила велике враження на старого Г. Вашкевича. Розчулений дідусь запросив після того пам'ятного концерту на свій хутір аматорів-акторів і кобзаря, де вручив тоді М. Олексієнку торбан Т. Шевченка. До 1935 р. зберігав він цей торбан (і не просто зберігав, а грав на ньому), а потім передав Шевченкову пам'ятку до Роменського краєзнавчого музею.

Мусій Олексієнко не лише добре грав на багатьох музичних інструментах, але, водночас, був і чудовим вчителем. Багатьох юнаків в Ромні він навчив грати на скрипці, гітарі, на різних духових інструментах, довгий час керував у Процівці біля Ромен оркестром народних інструментів, котрий успішно виступав не лише в його рідному селі, але й у багатьох містах і селах округи.

Своїм численним учням (а серед них були й діти самого кобзаря) Мусій Петрович Олексієнко передав у спадок любов до народної музики, до української народної пісні. Він віддавав увесь свій великий талант, досвід і знання, щоб з них вийшли прекрасні люди і музики. Серед синів особливо слід згадати Олександра і Миколу, які успадкували від батька його хист і любов до музики. Вони вміло грали в духовому оркестрі 21-го стрілецького полку, що дислокувався в довоєнні роки в Ромнах.

Незадовго перед Другою світовою війною старший син роменського бандуриста Олександр, який керував оркестром в одній з військових частин, забрав їх до Ленінграду, щоб спробувати їх видати. Але розпочалася війна і разом із сином кобзаря вони загинули у лихолітті війни в блокованому місті. Лише мізерна частина їх нині збереглася. Мусій Олексієнко брав якнайдіяльнішу участь у просвітньому драматичному гуртку, який виник в кінці минулого століття в селі Процівці і в який увійшли процівські селяни-любителі.

Останні роки життя кобзаря припали на суворі воєнні роки. Давалися взнаки два роки окупації, хворе серце боліло за синами, що перебували на фронті та в евакуації. Запізніла вістка про загибель старшого Олександра остаточно підірвала його здоров'я. Не стало Мусія Петровича Олексієнка 8 березня 1945 р. Тоді ж його й було поховано на одному з роменських міських цвинтарів.

Шкурат Степан Йосипович [27.11.1885 (8.01.1886), с. Кобеляки нині Полтавської обл. – 26.02.1973, м. Ромни] – заслужений артист РРФСР (1935), народний артист УРСР(1971).

Сценічну діяльність розпочав 1905 році на сцені Народного будинку в Кобеляках. У 1910 році разом із сім'єю переїхав у м. Ромни. Працюючи пічником, брав участь у аматорському театрі. Грав у виставах «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Суєта», «Сава Чалий», «Бурлака» І. Карпенка-Карого, «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського та ін. З 1918 році працював у робітничо-селянському театрі під керівництвом І. Кавалерідзе, який у 1928 році запропонував С. Шкурату знятися в ролі селянина Івана у його фільмі «Злива».

Знімався також у фільмах-операх І. Кавалерідзе «Наталка-Полтавка» (Микола) і «Запорожець за Дунаєм» (Карась). Знімався у фільмах О. Довженка в ролях: Опанас Трубенко («Земля», 1930), Степан Губа («Іван», 1932), Василь Худяков («Аероград», 1935), дід Прокопенко («Щорс», 1939). Зіграв близько ста ролей на кіностудіях України, Білорусі. Грузії: Панас Кандиба («Fata morgana», 1931), Потапов («Чапаєв», 1934), Яким Недоля («Вершники», 1939), Єгор Силич («Ластівка», 1958), Кирило («Повія», 1961).

Довгий час був солістом Роменського заслуженого самодіяльного хору УРСР.

Потебня Андрій Опанасович народився в м. Ромни в сім'ї відставного штабс-капітана. У 1856 році закінчив Костянтинівський кадетський корпус.

Був прапорщиком, а потім – підпоручиком Шліссельбурзького полку.

Перебуваючи з полком у Польщі, створив революційну оргцію "Комітет російських офіцерів у Польщі", яка в листопаді 1862 року увійшла до товариства "Земля і воля". Потебня встановив зв'язки з польськими таємними революційними організаціями і домовився з ними про спільну підготовку повстання проти царату.

9 липня (27 червня) 1862 вчинив замах на намісника Царства Польського великого князя Костянтина Миколайовича, був змушений перейти на нелегальне становище.

Брав участь у складанні низки листівок та відозв "Комітету...", зокрема прокламації "Офіцерам російських військ від Комітету російських офіцерів у Польщі", опублікованої 13 (1) травня 1863 в газеті "Колокол".

1862–63 роках їздив до Лондона (Велика Британія), підтримував зв'язки з О.Герценом і М.Огарьовим. Учасник польського повстання 1863–1864.

Загинув у бою проти царських військ біля Піщаної Скелі, неподалік від Кракова.

Народився Григорій Навроцький 6 січня 1833 року в Ромнах в сім'ї роменського дворянина.

У 1857 році закінчив юридичний факультет імператорського Харківського університету, отримавши ступінь кандидата права.

З 1858 року розпочалась його громадська діяльність в Роменському повіті. В різні роки він займає посади: мировогопосередника в дільниці Роменського повіту, голови Роменської повітової управи, голови з'їзду мирових суддів Роменського повіту, почесного мирового судді по Роменській мировій судійській окрузі, до якої входили Роменський, Лохвицький, Гадяцький та Зіньківський повіти, предводителя дворянства Роменського повіту.

Протягом листопада-грудня 1907 року – депутат третьої Державної Думи Російської імперії. Окрім цього, він, у різні часи, очолював училищну раду в земській управі, був головою попечительської ради Роменської жіночої гімназії, головою правління товариства взаємного кредиту, губернським гласним, тощо.

В 60-70-х роках мав ранг колезького секретаря, у 80-х – колезького радника, в 90-х – статського радника. На початку ХХст. – дійсний статський радник.

У 1885 році, за клопотанням Думи, обраний почесним громадянином м. Ромни за багатолітні старання в проведенні Ландварово-Роменської залізниці та Роменсько-Кременчуцької колії.

Саме Навроцький, коли тільки дійшли відомості про можливість залізничного сполучення між Литвою та Північною Україною, ще в кінці 60-х років, з власної ініціативи, почав збирати різні статистичні дані, необхідні для складання проекту проведення залізниці саме через Ромен. Він організовує і очолює місцевий залізничний комітет при управі (обраний його член-секретарем).

У 1868 році отримує від земства 114 крбованців на друкування журналу залізничного комітету. В тому ж році Навроцький запрошує залізничних інженерів для детального обстеження і складання проекту будівництва колії від Бахмача до Ромен. Тоді ж, за ініціативою Навроцького, укладено проект проведення залізниці не тільки до Ромен, а й далі на південь, до Кременчука, на що він витрачав і свої власні кошти, без будь-якої гарантії оплати з боку земства.

Саме Навроцький, разом з роменським дворянином, штабс-капітаном Максимом Мазаракі, декілька років підряд оббивали пороги високопоставлених чиновників у Петербурзі, і таки зробили все можливе, аби запланована залізниця не зупинилась на Курсько-Київській лінії (станція Бахмач), а була продовжена до Ромен. Зважаючи на такі їхні послуги перед громадськістю нашого міста, повітове земське зібрання на своєму засіданні 17 серпня 1874 року постановило виділити кошти з земського бюджету (біля 3000 крб щорічно) для створення стипендії імені Навроцького і Мазаракі, та доручило управі підняти клопотання перед Сенатом і заручитися височайшою монаршою згодою на заснування вищеозначеної стипендії для навчання вихідців з Роменського повіту в одному з університетів імперії, з тією умовою, що Навроцький і Мазаракі будуть вибирати стипендіатів на власний розсуд. Після того, як імператор задовільнив клопотання земської управи, та, починаючи з 1880 року, щорічно виплачувала капітал на загальну суму 3300 крбованців на виплату стипендій уродженцям Роменщини з бідних дворян, які навчались в Харківському університеті. Призначення іменної стипендії і почесне громадянство вказують на особливі, виняткові заслуги Навроцького перед містом і повітом.

Помер Григорій Миколайович в Києві 25 грудня 1907року. В Роменському краєзнавчому музеї зберігається його парадний портрет, написаний у 1901 році олійними фарбами на полотні художником Шаховським.

Деревська Олександра Аврамівна (23.04.1902 (за старим ст.), м. Грозний, Чечено-Інгушетія (Росія) - 25.05.1959, м. Ромни) – мати-героїня, яка виховала 48 дітей. Дівоче прізвище – Семенова. Народилася в родині робітника-нафтовика. Навчалася у Грозненській жіночій гімназії і одержала освіту домашнього вчителя. У 16 років стала медичною сестрою у шпиталі Червоної Армії, де познайомилась і одружилась з червоноармійцем О.Деревським. По закінченню громадської війни працювала медсестрою у лікарнях багатьох міст, так як сім'я часто переїздила з одного місця на інше. У складних побутових умовах, після смерті єдиної дочки, почала усиновляти дітей, батьки яких загинули на фронтах громадянської війни. Напередодні Другої світової війни сім'я О.Деревської складалась із 9 осіб. У 1942 році вона взяла на виховання 17 дітей-сиріт, вивезених з оточеного Ленінграду. У 1945 році переїхала із своєю численною сім'єю у Ромни, де продовжувала брати на виховання сиріт. Всього виховала 48 дітей-сиріт восьми національностей. За окремими даними число усиновлених дітей перевищувало шістдесят осіб. За свій материнський подвиг була нагороджена медаллю «За доблесну працю в Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 рр.», орденом трудового Червоного Прапора. У березні 1974 року згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР О.Деревській присвоєно звання «Мати-Героїня».

Маркус Тетяна Йосипівна ( 21 вересня 1921 , Ромни Полтавської губернії  – 29 січня 1943, Київ ) – учасниця антинацистського підпілля у місті Києві у роки Другої Світової війни 1941–1943 роках, Герой України (2006, посмертно).

Тетяна Маркус народилася в місті Ромни Полтавської губернії (тепер – Сумська область) у багатодітній єврейській родині.

Через кілька років сім'я Маркус переїхала до Києва. Таня Маркус закінчила 9 класів школи № 44.

З 1938 року працювала секретарем відділу кадрів пасажирської служби Південно-Західної залізниці. Влітку 1940 року її було відряджено в Кишинів, де працювала в трамвайно-тролейбусному парку.

Із захопленням Кишинева румунами повернулася до Києва, де з перших днів окупації міста стала брати активну участь у підпільній діяльності. Вона була зв'язковою підпільного міськкому і членом диверсійно-винищувальної групи. Неодноразово брала участь в диверсійних актах проти гітлерівців, зокрема, під час параду окупантів кинула гранату, замасковану в букеті айстр, в колону солдатів. За підробленими документами її прописали в приватному будинку під прізвищем Маркусідзе: була придумана легенда, що вона дочка грузинського князя, розстріляного більшовиками. Під цим прізвищем вона влаштувалася працювати в офіцерську їдальню. Там вона успішно продовжувала диверсійну діяльність: підсипала отруту в їжу. Кілька офіцерів загинуло, але Таня залишилася поза підозрою. Крім того, вона власноруч застрелила цінного гестапівському інформатора, а також передала у підпіллі відомості про зрадників, які працювали на гестапо. Багатьох офіцерів німецької армії приваблювала її краса і вони залицялися до неї. Не зміг встояти і високопоставлений чин з Берліна, який прибув для боротьби з партизанами та підпільниками. На своїй квартирі він був застрелений Танею Маркус. За час своєї діяльності Таня Маркус знищила кілька десятків німецьких солдатів і офіцерів.

За нею почалося полювання. Одного разу вона застрелила гітлерівського офіцера і залишила записку: Усіх вас, фашистських гадів чекає така ж доля. Тетяна Маркусідзе. Керівництво радянського підпілля вирішило вивести Таню Маркус із міста до партизанів, однак не зуміло цього зробити. 22 серпня 1942 року вона була схоплена гестапівцями при спробі переправитися через Десну. Протягом 5 місяців її піддавали в гестапо жорстоким тортурам, але вона нікого не видала. 29 січня 1943 вона була розстріляна.

Сьогодні її ім’я носить Роменський ліцей № 4.

Феодосій Іванович Сахно народився 16 травня 1918 року в селі Сміле Роменського району Сумської області. У 1933 році 15-літній Феодосій змушений був покинути Сміле. Рятуючись від голодної смерті, покинув батьківську хату й подався у світ заробляти на шмат хліба. Пройшов Полтавщину, був у Запоріжжі. У передвоєнні роки проходив службу в прикордонних військах Червоної Армії. Червоноармієць Феодосій Сахно мав звільнитися в запас 21 червня 1941 року, а на ранок розпочалася війна. Його професією стала військова служба. Був політкерівником, організовував снайперські команди. 1942 року в блокадному Ленінграді його тяжко поранило. Феодосій Іванович пережив блокаду. Ф. І. Сахно нагороджений орденом Червоної Зірки та шістьма медалями.

З 1943 року Феодосій Іванович ніс службу в органах контррозвідки, і звільнився за вислугою старший лейтенант лише в 1961 році у Львові. У 1963 році повернувся у Сміле, щоб присвятити життя дослідженню історії рідного краю.

Впродовж 25 років Феодосій Сахно досліджував історію рідного села (раніше сотенного містечка) Смілого, заснованого 1629 року. Тепер воно входить до Роменського району Сумської області. У застійні роки Феодосія Івановича після одного з його публічних виступів місцеві керівники оголосили божевільним і поставили питання про його арешт. Лише втручання республіканських інстанцій врятувало його від розправи за вільнодумство і принциповість. Щоб написати книгу «Історія Смілого», Феодосій Іванович опрацював тисячі архівних документів і публікацій, записав безліч переказів, легенд, пісень земляків. Його товаришами – однодумцями були письменники: Борис Антоненко-Давидович, Йосип Дудка, Олекса Ющенко, Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Дмитро Білоус, Микола Данько, Павло Ключина, Данило Кулиняк, художники Нестор Кізенко, Іван Гончар. З ними він підтримував зв'язки.3 особливою теплотою ставився до кобзарів Євгена Адамцевича та Ігоря Рачка: надавав їм притулок на довгий час, упорядковував тексти пісень їхнього репертуару.

Помер у Смілому в грудні 1988 року. Після смерті Феодосія Сахна залишилися цінний архів, листи. Він листувався з Борисом Антоненком–Давидовичем, Григорієм Майфетом, Володимиром Сосюрою, Олександром Твардовським, дехто з них гостював у Феодосія.

Ще в дитинстві Феодосій Сахно переконався в існуванні таємничих підземних ходів, що пронизували давню Смілянську фортецю. Разом з друзями знайшли там скрині зі старовинніми книгами, козацького пістоля та порохівницю. Він зробив спробу через минуле Смілого осмислити історію всієї України.

Феодосій Сахно мріяв бути художником. Та надто багато лихоліть випало на його долю: колективізація, голодомор, війна. Перед війною здібний юнак подавав документи в Академію мистецтв. Але не завжди в житті буває за нашим бажанням. Червоноармієць-прикордонник мав звільнитися в запас 21 червня 1941 року, а на ранок розпочалася війна.

Коли перебував на військовій службі в Сумах, з 1951 до 1953 рр. закінчив трирічну студію образотворчого мистецтва при Сумському будинку народної творчості. Феодосій Іванович працював учителем малювання. Педагог поєднував живопис і поезію. Вів художній гурток, на заняттях якого учні вчилися малювати вази, глечики, черепи — все, що вимагалося програмою. Картин Феодосія Сахна збереглось небагато: автопортрет, пейзажні замальовки, портрет дочки. Учнів Феодосій Сахно долучав до надбань українського мистецтва, возив на екскурсії Шевченківськими місцями, у київські музеї. Учитель прищеплював дітям любов до малярства і вивчав художню спадщину села.